200-luvulla monissa kristityissä heräsi halu vetäytyä yksinäisyyteen, jolloin olisi helpompaa rukoilla ja paastota sekä olla lähellä Jumalaa. Heistä tuli erakkoja, jotka elivät yksinkertaista elämää. Ensimmäiset luostariyhteisöt syntyivät Egyptissä ja Syyriassa.

Munkkilaisuuden isänä pidetään Antonios Suurta. Hän peri nuorena miehenä vanhemmiltaan suuren omaisuuden, mutta luopui siitä ja ryhtyi erakoksi. Hän oli kuullut kirkossa Jeesuksen kehotuksesta luopua maallisesta omaisuudesta, jolloin häntä odottaisi aarre taivaassa.

Antonioksen mukaan suurin kiusaus asuu ihmisen omassa sydämessä ja siksi erakkona oleminen on myös vaikeaa. Hänen ympärilleen alkoi tulla muitakin ihmisiä, jotka pyysivät Antoniokselta hengellistä ohjausta.

Varsinaisen luostarilaitoksen perustaja on Pakhomios Suuri. Hän perusti Egyptiin luostarin vuonna 325 ja laati luostarielämälle säännöt. Niiden mukaan munkin täytyy olla ehdottoman kuuliainen (tottelevainen) luostarin johtajalle. Työ ja rukoileminen ovat munkin elämän sisältönä.

Basileios Suuri ryhtyi kehittämään luostarilaitosta ja hänen luostarisääntönsä perustuvat kolmelle lupaukselle:

1. naimattomuus (munkki tai nunna ei mene koskaan naimisiin)
2. köyhyys (heillä ei ole omaa omaisuutta)
3. kuuliaisuus (luostarin johtajaa on toteltava kaikessa)

У III столітті багато християн прагнули усамітнення, щоб легше було молитися, постити та бути ближче до Бога. Вони ставали відлюдниками, які вели просте життя. Перші монастирські спільноти виникли в Єгипті та Сирії.

Батьком чернецтва вважають Антонія Великого. Ще молодим він успадкував від батьків великий маєток, але відмовився від нього та став відлюдником. У церкві він почув слова Ісуса про відмову від земних багатств, щоб отримати скарб на небі.

За словами Антонія, найбільша спокуса живе в самому серці людини, і тому життя відлюдника теж є важким. Навколо нього почали збиратися інші люди, які просили в Антонія духовного наставництва.

Засновником справжнього монастирського устрою вважають Пахомія Великого. У 325 році він заснував у Єгипті монастир та уклав правила монастирського життя. Згідно з ними, монах має бути абсолютно слухняним настоятелю монастиря. Праця і молитва є змістом життя монаха.

Василій Великий розвинув монастирський устрій далі, і його монастирські правила ґрунтуються на трьох обітницях:

• целібат (монах або черниця ніколи не одружується),

• убогість (вони не мають власного майна),

• послух (настоятеля монастиря потрібно слухатися в усьому).